[an error occurred while processing the directive]

Осінь-2007: Віра, надія, любов! Стаття Юлії Тимошенко у \”Дзеркалі тижня\”

\”Дзеркало тижня\” для україн­ської політики — те ж саме, що і \”Форбс\” для бізнес-еліти світу. Якщо прізвище політика не з’являється на його сторінках досить довго, люди починають дивитися на нього підозріло і навіть зі співчуттям: \”Щось у нього, мабуть, не так…\”

Наприкінці минулого року на сторінках цього видання я намагалася підбити підсумки минулого політичного року. Але події в українському політикумі розвиваються настільки стрімко й непрогнозовано, що підсумовувати пройдений етап доводиться значно раніше календарного завершення року, адже палітра подій до зими зблідне і забудеться.


Писати доводиться вже тепер. Залишалося вибрати форму. Аналітика? Коментар? Прогноз? Мабуть, у \”Дзеркалі\” для цього цілком достатньо Юлії Мостової і Сергія Рахманіна. В сучасній політичній українській \”есеїстиці\”, як на мене, поряд із масою найфантастичніших прогнозів бракує оцінки пройденого шляху. Дуже легко говорити про те, що буде завтра, але чомусь часто не хочеться згадувати про те, що було. Прикро. Бо українська політична історія останніх півроку — це не історія фактів, подій та позицій. Це — історія емоцій, переживань та вчинків людей, які, власне, і формують те, що ми називаємо сучасністю. Через кілька років відтворити це для історії буде важко. Тому сьогодні мені захотілося бодай трохи підняти завісу політичної кухні, розповісти про те, що зазвичай залишається поза увагою телекамер чи журналістських записників.


Соня Кошкіна іронізує: \”…з огляду на осінні вибори, БЮТ терміново змінює гасло. Замість \”Весна переможе!\” — \”Осінь восторжествує!\” Ні, Соню, ми не міняємо гасел. Наша весна переможе і восени. Тим більше що 30 вересня, в день, коли Україна обиратиме новий парламент, християни відзначатимуть свято Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії — мучениць, які постраждали за віру у Стародавньому Римі.


Мені здається, це символічно, що політична Україна вступить у нову епоху (а в тому, що вона буде новою, я не сумніваюся ні хвилини) під знаком цих прекрасних імен. Замість інтриг, авантюр та змов країна повинна отримати віру, надію, любов… Важливо, що це абсолютно збігається з головним гаслом БЮТу, адже це — справедливо.


Ющенко повернувся!


А починалося все драматично. Фактично ішлося про кілька хвилин. Хто перший добіжить до телекамери. Принагідно хочеться потішитися за наших журналістів. Без них у політиці нічого не освятиться. Американці кажуть, що війна не почалася, доки про неї не сказали на CNN, так само і в нас події немає, доки вона не з’явилася у ЗМІ.


Після того, як стало зрозуміло, що ці тривалі, виснажливі і, за великим рахунком, безтолкові переговори жодного результату не дадуть, Олександр Мороз встав із-за переговорного столу й пішов до парламенту скликати позачергову, термінову, екстраординарну (чи яку там іще) сесію. Віктор Ющенко встав із-за столу також і пішов у кімнату, з якої транслюються звернення президента до нації. Працівники секретаріату почали тихцем укладати парі: хто виграє спринт — чи першим Мороз поставить на порядок денний імпічмент, чи Віктор Ющенко розпустить Верховну Раду. Віктору Ющенку йти було ближче. Не знаю, чи помітила країна, що у зверненні від 2 квітня президент України обійшовся без звичної преамбули. Він сказав: \”Добрий вечір. Щойно я підписав указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України V скликання\”. Розповідають, що Теодор Рузвельт, аби під час наради привернути увагу дрімаючих колег, раптово проголошував \”Сьогодні вранці я вбив свою бабусю\”. Ефект був приблизно такий самий. Я спостерігала за цим по телевізору в секретаріаті. Раптово в парламентській залі одночасно задзвонили півтори сотні телефонів. Помічники й референти депутатів від коаліції повідомляли шефам, що парламенту більше не існує. Вже тоді стало ясно: ця Верховна Рада більше не працюватиме. А країна, загалом, зраділа. Щойно їй повернули її президента, того самого, за якого вона стояла на Майдані, — рішучого, вольо­вого і сильного.


Мені здається, того вечора Віктор Янукович неодноразово згадував той день, коли обізвав Віктора Ющенка «котом Леопольдом». Так, можливо, це був кіт Леопольд, але той, який скуштував \”Озвірину\”. Президент зрозумів, що, як і в мультфільмі про доброго кота, в реальному житті щурі прагнуть миру лише тоді, коли їх узяти за шкірку. Я давно не бачила такого Ющенка. На всіх нарадах, які відбувалися потім у секретаріаті президента з його участю та з участю всіх головних учасників конфлікту, мені довелося виступати в незвичному для себе амплуа \”голуба миру\”, щоб бодай трохи пом’якшити позицію президента.


Диктант для мазохістів


А ще перед цим уся наша фракція майже у повному складі писала диктант. Це, мабуть, був найдивовижніший диктант в історії України. Депутати писали заяви про добровільний вихід із фракції Блоку Юлії Тимошенко, а фактично — про відмову від депутатства. У такий спосіб ми надавали президентові додаткові підстави для розпуску Верховної Ради. Диктувала текст заяви я, стоячи за трибуною у приміщенні нашого офісного прес-центру на Подолі. З правової точки зору — це був ідеальний диктант. Депутати старанно виводили літери, піднімали руки, перепитували, списували і просили диктувати повільніше. Жаль, що не було телевізійної камери. Хтось уголос пожартував: \”Диктант для мазохістів\”. Пізніше, вже після указу, депутати нашої фракції по кілька разів ходили до секретаріату парламенту підтверджувати свої підписи і переконувати Мороза, що ці заяви написані при здоровому глузді та в нормальному психічному стані, перетворюючись, як вони мені казали, на \”мазохістів-рецидивістів\”.


Диктант написали не всі. За півроку життя в опозиції ми втратили 26 депутатів. Мені часто закидають: треба було брати до списку лише чесних людей. Але неможливо перевірити чесність людини у далекій перспективі, на маючи машини часу. Був у нас такий депутат Олег Антипов. Ветеран партії, керівник обласної організації, не один рік разом із нами провів на барикадах і в опозиційних окопах. Які підстави були йому не вірити? Однак, очевидно, на певному етапі (або швидше на певній сумі) деякі люди ламаються. Що вдієш, командуючий РОА Власов на початку війни теж був любимим генералом Сталіна. Тим часом Олег Ляшко, який не втрачав жодної нагоди вступити зі мною в жорстку публічну полеміку на кожному (!) засіданні фракції, залишився з нами. Старі, начебто перевірені часом партійці помандрували парламентом у пошуках легкого, але фантастично великого заробітку, а Фельдман, Губський і Абдулін, яких антіпови та ковтуненки називали кучмістами, полізли через паркан Конституційного суду змагатися з ЗМОПом за чесність та неупередженість суддів.


…На щастя, зламалася незначна меншість. Хоча ніхто з невтаємничених ніколи не зможе зрозуміти, через які тортури спокус пройшли всі, хто не зрадив. По три, потім по п’ять, потім по сім і більше мільйонів за зраду не пропонували, напевне, тільки мені й Турчинову. Тому я дуже вдячна тим моїм соратникам, які не здалися.


Хоч як це парадоксально, я вдячна і зрадникам. Адже, по-перше, ми в такий спосіб очистили нашу політичну силу від випадкових попутників, по-друге, їх дезертирство прискорило радикалізм Віктора Ющенка.


До речі, один із тих моїх колег, котрі залишилися в команді, у приватній розмові з «відступником» назвав його нехорошим словом. Але той навіть не знітився, відповів, що Леонардо да Вінчі і Чайковський також мали таку ваду. \”Але ж да Вінчі написав \”Джоконду\”, Чайковський — \”Лебедине озеро\”, а ти — лише розписку \”регіоналам\” про отриману \”компенсацію\”, — сказав наш депутат.


Нова політика — нові технології


Гадаю, що могла б гідно представляти Україну на чемпіонаті світу з SMS, який недавно відбувся у Південній Кореї. Декілька місяців, фактично не виходячи з нарад та переговорів, я не могла вільно розмовляти по телефону, а могла тільки писати SMS-ки. На певний час це стало формою спілкування зі світом. У формі текстових повідомлень із моєї «мобілки» можна було б, напевне, написати політичну історію України за останніх півроку. Траплялися й конфузи. За п’ять хвилин до початку моєї прес-конференції отримую SMS із таким текстом: \”Ющенко і Янукович обідають разом…\” Журналістам, котрі поцікавилися, як рухається процес розпуску парламенту, я чесно повідомила, що, за моїми даними, на жаль, у ці хвилини президент і прем’єр разом обідають і про щось знову домовляються. Вже після прес-конференції я з жахом зрозуміла, що отримане раніше SMS-повідомлення — насправді просто перша частина анекдоту, закінчення якого надійшло пізніше, другою SMS-кою. Але було пізно. Увечері всі телеканали, з посиланням на Тимошенко, повідомили, що сьогодні відбулися переговори між Віктором Ющенком і Віктором Януковичем, про результати яких громадськості нічого не повідомили. У політиці буває й таке…


Йти до мети


Мороз сказав, що розпуск парламенту — це справа рук однієї жінки. Я не заперечую і не спростовую. Хоча насправді парламент сам собі виніс вирок — ще 7 липня минулого року. Це був День зради. Зради Олександра Олександровича. 7 липня його обрали спікером. Це було нечесно, це було підло. У той час, коли Соцпартія ще вела мову про свої квоти у демократичній коаліції, патронажна служба Партії регіонів уже замовила букет троянд для вечірнього привітання лідера СПУ. З того дня стало зрозуміло, що єдиний шлях, яким може рухатися цей парламент, — шлях корупції, підкупу та нескінченних депутатських міграцій у табір більшості. Така Рада не мала права на існування. Вона була приречена, як комунальна квартира Васисуалія Лоханкіна.


…Нещодавно на Animal Planet транслювали хороший фільм Джемі Уйза \”Тварини — прекрасні люди\”. Ви знаєте, як африканські бушмени ловлять мавп? У висушену диню аборигени кладуть солодке насіння тропічних плодів (так, щоб це бачила мавпа), отвір же в дині роблять такий, аби в нього ледве-ледве могла пролізти лапа. Нещасна тварина просуває лапку в отвір, хапає зернята, але назад стиснена жменька вже не проходить. Бідній тваринці навіть не спадає на думку покинути трофей і втекти, вона морочиться з насінням, аж доки її не впіймають. Схоже трапилося і з Морозом. Тільки отвір для лапи був зроблений не в африканській дині, а в кабінеті Януковича. Він із таким завзяттям ухопився за спікерське крісло, що не зміг прорахувати всіх варіантів розвитку ситуації… Він ще, здається, й сьогодні не вірить, що парламенту, в якому він був першою особою, більше немає і вже ніколи не буде… В Англії, за давньою традицією, щойно обраного спікера колеги силоміць садять у крісло. В Україні ж усе навпаки — силоміць доводиться витягувати екс-спікера з крісла. Що стосується розпуску, то він справді перетворився з моїх планів на реальність. У політиці, кажу вам з повною відповідальністю, взагалі немає нездійсненних планів. Навіть тоді, коли це нереально. Варто лише пам’ятати, що, окрім зусиль, є ще надзусилля… Кожен досягає своєї мети, йдучи власним шляхом, якщо ця мета варта того. У Франції, наприклад, дикі перепілки, які не можуть літати, йдуть у теплі краї пішки…


Зваби і гнітючість влади


Відсутність влади не дає можливості щось зробити для країни. Це — аксіома. Водночас наявність влади — обмежує і також гнітить. Я, можливо, ніколи не була настільки невільною у своїх діях, як під час власного прем’єрства. А ще раз переконалася в обмежуючій функції влади на прикладі свого найближчого колеги — Олександра Турчинова. Не треба зайвий раз доводити, що Турчинов — досить радикальний політик. Це стало частиною його політичного образу. Аж до тієї міри, що, коли його призначили першим заступником секретаря РНБО, деякі істеричні ЗМІ написали: \”Буде війна\”. Востаннє так казали ще у 1982 році, коли помер Брежнєв. Війни не було. Хоча ми й стояли за один крок від конфлікту в ніч на 27 травня. Але я бачила тоді Турчинова. Це був зов­сім інший Турчинов. Відповідальність витіснила радикалізм. Це був обережний і поміркований політик, що розумів, які наслідки може мати його випадкове слово чи необережна команда для всієї країни… Кожен опозиціонер має побувати при владі, аби зрозуміти, що це таке. Сьогодні після Турчинова у нас найрадикаль­ніший молодий генерал Андрій Коже­м’якін, який щодня категорично вимагає припинити балаган у парламенті і замкнути Верховну Раду на замок. Мабуть, час повертати офіцера в керівництво СБУ…


А далі?


Так чи інакше, але ми йдемо своїм власним шляхом. Україна вже ніколи не буде такою, якою вона була до 2004 року. Ми можемо ще спіткнутися, ми озираємося, розмірковуємо і сумніваємося. Але ми все ж таки йдемо вперед. Сьогодні існує маса запитань, на які жоден політик не може дати чіткої й однозначної відповіді. Які гарантії, що переможуть демократичні сили? Чи не буде знову якоїсь широкої коаліції з участю «Нашої України» та Партії регіонів? Чи не прагне Ющенко позбутися Тимошенко і Януковича з допомогою Балоги і Ахметова? Подібних запитань — безліч. Але, гадаю, ми нарешті поклали край епосі, яка могла у принципі вносити такі питання в порядок денний країни. Ми майже поклали край інтригам, підкилимним домовленостям, кулуарним змовам та нечесній грі. Майже. Ще крок чи два…


Після виборів, до яких ми сьогодні готуємося, після кризи, яку ми нині долаємо, до всіх політичних дій додасться — я вірю в це — атрибут, який досі цілковито ігнорувався політичною спільнотою. Це — мораль. Як колись людство покінчило з канібалізмом та рабством, так ми повинні покінчити з політичною зрадою. І тоді все буде інакше. Бо 2 квітня президент не просто підписав указ про розпуск Верховної Ради. Того дня Віктор Ющенко виніс вирок усій зужитій, ментально сформованій ще за часів СРСР системі. Вирок зраді як принципу політичного існування. Вже тільки тому цей указ має бути у підручниках з історії, що він змінює не тільки депутатів, а й усю націю, пропонуючи інший вектор поступу. Так само і вся країна на виборах 30 вересня обиратиме не просто новий склад парламенту, а новий шлях, новий курс, новий час. Я сподіваюся, це буде кращий час, такий, якого ми гідні.


Хоч як це прикро, але наші опоненти так нічого й не зрозуміли. Марно Віктор Ющенко просив цього тижня всі політичні сили якщо не жити в мирі та злагоді, то хоча б співіснувати. Але вони не хочуть і не вміють співіснувати. Через півгодини після того, як Олександр Мороз повідомив, що Тимошенко вже не депутат, на трибуну парламенту вийшов Василь Кисельов і заявив, що \”її треба посадити\”. Ні, вони таки нічого не навчилися. Вони втямити не можуть, що не обов’язково жити тільки в тій системі координат, яка обмежена помстою, страхом, інстинктом самозбереження. І що найприкріше — цього ніяк не навчити: не можна прищепити мораль або здоровий глузд…


…До європейської колонізації на території Північної Америки жила величезна колонія так званих мандрівних голубів. Після того як прибульці зі Старого Світу розпочали заселення нового континенту, ці голуби стали невід’ємною частиною щоденного раціону колонізаторів. І тоді голуби раптом зникли. Як припускають сучасні вчені, вони полетіли в останній вирій, полетіли у безвість. Вони вирушили в напрямку океану, щоб ніколи не досягти землі. Весь біологічний вид із протесту проти людської жорстокості пішов на самознищення… Є птахи, які не можуть жити в неволі. І, на щастя, є ще політичні сили у країні, які не можуть примиритися з неправдою, нещирістю, аморальністю. Ці сили обирають свободу. Миру, про який тепер говорять усі українські політики, можна досягти двома шляхами. Або здатися, або перемогти. Ми обрали шлях перемоги. Країна обере свободу.


 

[an error occurred while processing the directive]