[an error occurred while processing the directive]

Нова Конституція України: від паритету сили до пріоритету прав. Стаття Юлії Тимошенко в \”Дзеркалі тижня\”

День Конституції — це така народна забава, коли кожен начальник повинен сказати щось добре про Основний Закон чи його вдосконалення, кожен громадянин — демонстративно поїхати на дачу, а кожен телеканал — запросити до студії Михайла Сироту.

Кажуть, що сучасному політикові значно легше написати конституцію чи декларацію про дер­жавний суверенітет, ніж декларацію про власні доходи. Втім, така удавана легкосхильність до конституційної творчості — оманлива. Хоча це й не заважає великій частині українських політиків десь там на кухні писати \”конституцію\” для хатнього вжитку. Просто, як у прислів’ї — дерево посадити, дім збудувати, конституцію написати… Сьогодні, в кого не ткнути пальцем в українському політикумі, неодмінно попадеш в автора нового Основного Закону. Але Конституція — це не депутатський запит, не книжка-розфарбівка для нудьгуючих розбудовників держави \”на громадських засадах\”. Конституція, Основний Закон країни тому й є головним документом, бо має найвищу легітимність, освячену всенародним схваленням.


Чи має таку легітимність Конституція України? — Ні, не має. Розумію, що таким категоричним твердженням наражаюся на критику багатьох політиків і правознавців-конституціоналістів, які з студентських лав живуть за давньоримським \”Dura lex, sed lex\” (Закон суворий, але це — закон). Та що робити, коли DURA — сама Конституція?


Чинна Конституція, чергову річ­ницю якої ми відзначили у чет­вер, з’явилася на світ у часи першої сер­йозної парламентсько-пре­зидентської кризи 1996 року. То­ді, нагадаю, Леонід Кучма погрожував провести референдум із власним напівмонархічним проектом нового Основного Закону, а Олександр Мороз (от не таланить чоловіку) дуже боявся втратити крісло спікера парламенту. Отак, під знаком шантажу та страху, \”ще й треті півні не співали\”, депутати подарували країні нову Конституцію. Вийшло майже як у Пушкіна \”Родила царица в ночь, не то сына, не то дочь\”…


Але якщо за Конституцією зразка 1996 року ще можна було якось жити, реалізовуючи гасло \”поділяй і володарюй\”, що, власне, Кучма й робив протягом десяти років, то після так званої політичної реформи, всі механізми стримувань та противаг полетіли шкереберть. Ту нову конституцію кожен намагався писати для себе. Реформа була покликана виконати кілька функцій: не дати надто багато влади Вікто­рові Ющенку, захиститися від можливого пришестя Януковича, забезпечити прем’єрство у парламентській республіці чи то Кучмі, чи то Медведчукові тощо. Єдине, чим ця реформа аж ніяк не переймалася — це власне конституційним устроєм держави. Ключові політичні гравці майстрували свою Конституцію наче за інструкціями \”IKEA\”. В когось виходило ліжко, в когось шафа, в когось — милиці. Але країна внаслідок таких маніпуляцій залишилася фактично без Конституції.


Власне, всі ті кризи, яких вся країна досхочу наїлася за два останні роки, завдячують своїм існуванням саме політичній рефор­мі. Сьогодні я пишаюся тим, що жодного голосу наша фракція не дала за цю реформу. Більше того, доки однією рукою я не голосувала за нову Конституцію, другою — тримала Віктора Андрійовича, щоб він теж не голосував. І саме тому сьогодні президент України має повне моральне право крити­кувати реформу і вимагати оптимізувати та вдосконалити конституційний устрій. Бо нині, коли соціалісти звинувачують главу держави у зневажанні Основного Закону, вони забувають, що саме вони разом із Медведчуком і Кучмою топталися по цій Консти­туції вздовж і впоперек.


І сьогодні, пане Мороз, перш ніж критикувати Ющенка, вам не завадило б усвідомити, що це саме через вас у країни по три генеральних прокурори, по два губернатори на область і по п’ятнадцять інст­рукцій до кожного закону. Це через вас лихоманить країну, парламент, секретаріат президента і уряд. Це — ви батько хаосу, безладдя і безвідповідальності. І ваше маніакальне бажання провести \”ще далі\” конституційні зміни 27 червня 2007 року — це вже в даному разі діагноз. Герострат спалив храм, аби залишитися в пам’яті нащадків, ви зруйнували конституційний устрій держави, лише для того, аби посидіти на голов­ному законодавчому стільці. От уже справді, трагедія і фарс… Я переконана, що цей фарс під назвою \”політична реформа від-\”морозків\” рано чи пізно буде обов’язково ліквідований.


…Сьогодні країні потрібна нова редакція Конституції. Це не викликає жодних заперечень. Ми можемо і повинні написати правильну Конституцію. В України сталі конституційні традиції. Можна, наприклад, пригадати ще архаїчну \”Руську правду\”, що, як на той час, була доволі прогресивним документом ранньосередньовічної Європи. Чи Консти­туцію Пилипа Орлика, яку навіть підозрюють у материнстві не більше не менше, як Конституції Сполучених Штатів Америки. Кожен рік неодмінно хтось візьме та й напише, що, мовляв, сучасні американські люди живуть за гетьманськими законами.


Але я хотіла б застерегти весь український політикум від приватного підходу до творення нового Основного Закону. Конститу­ція — це такий проект, на якому не повинно бути тавра індивідуального копірайту. Більше того, нова Конституція, з огляду на відсутність совісті та відповідальності українських політиків —це взагалі не політична царина. МИ пропонуємо такий алгоритм дій.


По-перше, ще раз повторю, проект Конституції повинні запропонувати не політики, а фахівці, вчені у галузі конституційного права. Політики, як завжди, роблять \”під себе\”. Юристи мають написати Конституцію для громадян країни. Фахівці, спираючись на історичний світовий досвід, повинні побудувати систему балансів та противаг, а також створити систему контролю за діями влади. Після цього Конституція має набути статусу недоторканності. Заборонити політикам ставити там навіть кому, бо вони й комами намагатимуться узурпувати владу.


По-друге, замість \”всенародного обговорення\”, яке, по суті, зводиться до трьох круглих сто­лів, народу треба запропонувати два готові проекти нової Консти­туції. В одному з цих проектів має бути представлена парламентська форма правління, в другому — президентська. Не треба їх змішувати докупи, бо нічого доброго з цього не вийде. Два проекти повинні бути винесені на референдум. Люди за останні два роки побачили, як працює \”змішана система\” за принципом \”хто кого перший з’їсть\”, а тому, я гадаю, дадуть правильну відповідь.


По-третє, Конституція має містити чіткі механізми контролю за діями влади і саме тому ми пропонуємо вписати в Конститу­цію розділ \”Опозиція та її статус\”. Опозиція — це єдиний мотивований контролер за діями влади, причому, незалежно від того, хто і коли перебуватиме в опозиції, а хто — при владі.


І ще про контроль. Минулого року ми реалізовували інтернет-програму \”Ідеальна країна\”. Головним слоганом цієї кампанії було гасло \”Без тебе нічого не буде\”. Гадаю, в трохи зміненому вигляді воно ідеально підходить для сьогоднішньої української влади. Просто бери портрети будь-якого міністра або чиновника, вішай їх та підписуй \”Йому нічого не буде…\” За чинною Конституцією, нікому нічого ніколи не загрожує: парламент розпустити практично неможливо, відправити у відставку Кабінет Міністрів — важко, провести імпічмент — малоймовірно, притягнути окремого чиновника до відповідальності — фантастика. А треба, щоб — можливо, легко і ймовірно. Бо тільки щоденна відповідальність і загроза втрати впливу дисциплінує владу, змушує її ефективно працювати на суспільство. За власним досвідом знаю, ніколи депутати Верховної Ради не є настільки беручкі до праці, як під час проведення виборчої кампанії і на етапі формування виборчих списків. У системі відповідальності влад має бути закладений фактор ризику, фактор втрати посади і влади, якщо політик або чиновник на це заслуговує. Це змусить владні верхи жити за законом і за Конститу­цією. Політики і державні мужі повинні боятися своїх посад, а не пишатися ними та передавати функції в оренду або ж на відкуп. Зараз, можливо, хтось знову почне кричати, що Тимошенко \”будує тоталітарну державу\”. Але коли розібратися, то саме за такою системою живе весь цивілізований світ. Президент Франції може розпустити парламент, не мотивуючи своїх рішень. В Італії — відставки та розпуск парламенту — це форма існування політичної стабільності, у Німеччині періодична загроза втрати влади прем’єром призводить до постійного і безпосереднього спілкування влади з народом, у Румунії буквально вчора було проведено референдум з імпічменту.


Якоюсь мірою Конституція повинна містити всі шляхи подолання можливих, гіпотетичних та ймовірних системних криз. Причому без різночитань і варіантів. Конституція — це не Кабала, для пояснення якої потрібно залучати авгурів та жерців. Це — документ, який не допускає конфлікту на рівні тлумачень. Доля тієї чи іншої норми Основного Закону не повинна залежати від вартості житла одного окремо взятого члена Конституційного суду.


По-четверте, нова Конститу­ція має, нарешті, створити систему справжнього правосуддя в країні. Всі ми нещодавно були свідками доволі ганебних речей. Коли, скажімо, суддя одного з районних київських судів десь у підліску, на пеньку чи на коліні, самовільно підписував судові ухвали, якими оптом скасовував десяток указів президента. Всі ми бачили, як якісь тмутараканські суди, без тіні сумніву, виносили присуд указам президента, розглядати які на предмет законності може лише Конституцій­ний суд. Що вже казати про звичайних людей, якщо навіть найвищим світу цього доводиться домагатися справедливості в суді з допомогою блокувань, пікетувань, загонів міліції та бійок фракції на фракцію (як варіант — коаліція на опозицію). Консти­туція повинна визначити, що суддя не тільки незалежний, але й відповідальний. І досягти цього можна, як на мене, виборністю всіх суддів та створенням системи реально можливого відкликання суддів з посад за грубе неправосуддя. Це має відбуватися за спеціальними процедурами та за участі громадськості.


По-п’яте, в Конституції повинні бути викладені норми, що навіки покінчать із депутатськими пільгами, недоторканністю і т.д. Не може бути вільним та справедливим суспільство, де люди поділені на касти. В такому разі завжди будуть існувати брахмани і парії, знать і чернь. Будь-які норми про пільги повинні бути вирвані з корінням. Безжалісно і відразу. Починаючи буквально з депутатського значка як релікта радянської епохи, що трохи нагадує брязкальця та талісмани тубільців, які носять їх, аби вирізнятися в статусі. І вже не кажучи, про абсолютний депутатський імунітет, безкоштовне оздоровлення та безплатний проїзд на фунікулері.


По-шосте, за всіх переваг коаліційної системи необхідно виробити єдиний підхід до формування центральної виконавчої влади — Кабінету міністрів. Формування уряду за принципом Ноя: \”Від кожної політичної тварі — міністрів по парі\”, — це не найкращий шлях. Я працювала прем’єр-міністром в уряді, в якому не мала права призначити жодного міністра. Це не було комфортно, м’яко кажучи. Багато часу витрачалося не на роботу, а на вмовляння та благання до члена уряду, аби він виконав свої безпосередні функції. Для себе я це так умовно називала \”щоденною боротьбою з Кінахом\”, який, дня не минало, щоб не бовкнути щось таке, що йшло в абсолютний дисонанс із стратегією уряду. Віктор Янукович, настільки мені відомо, \”по-своєму\” лікує непослух міністрів, але будемо сподіватися, виконання міністрами своїх обов’язків надалі відбуватиметься з цілими печінками та неушкодженими нирками.


Взагалі мені надзвичайно цікаво спостерігати, як чинний Ка­бінет міністрів сьогодні намагається адаптувати Конституцію до власних потреб. По-донецьки «елегантні» екзерсиси Віктора Федоровича на цю тему стали б окрасою будь-якого посібника з акробатики або українського видання «Камасутри». Схоже, Олек­сандр Мороз так і не зміг поясни­ти прем’єрові: що ж то за реформа така й як тепер з нею жити? Ме­ні це нагадує історію з ранніх часів колективізації, коли до села вперше привезли трактор. Здивовані селяни прослухали довгу лекцію про це новітнє диво техніки, а потім сказали: \”Машина, звичайно, добра, але незрозуміло, куди коня впрягати…\”.


І, нарешті, по-сьоме, найбільше мені хочеться нагадати всім нашим політикам, депутатам, президентам, прем’єрам, міністрам, потенційним і сущим, що Конституція починається не з десятої сторінки, не з розподілу повноважень та компетенцій між політиками. Конституція починається зі статей про невід’ємні конституційні права і свободи людини та громадянина. Не перелік функцій президента та прем’єра становить основу Конституції, а ті самі права людей, про які всі давно забули: власність, освіта, наука, робота, зарплата, відпочинок тощо. Лише той політик, який втямить, що це й є головним у Конституції, матиме шанс стати повноцінним представником інтересів громадян України.


P.S. Напередодні святкування 11-ї річниці Конституції України президент Віктор Ющенко виступив з власними конституційними ініціативами, які, по суті, зводяться до двох пропозиції: скорочення чисельності депутатів Верховної Ради та запровадження двопалатного парламенту. Стосовно першого, погоджуюсь цілком і повністю. Зменшення кількості депутатів Верховної Ради — це така втрата, від якої країна точно нічого не втратить. Ідея ж двопалатності, навпаки, є абсолютно неприйнятною. Україна — унітарна держава, а тому не потребує двох палат, що, як правило, існують у федераціях. Головна ідея сьогоднішньої України — \”Схід і Захід разом\”, і навряд чи дві палати слугуватимуть об’єднанню країни. Федералізм, як штучне запозичення, не забезпечить єдності сам по собі, так само як робота міліції не стане кращою, коли ми перейменуємо дільничних на шерифів.


Юлія Тимошенко

[an error occurred while processing the directive]