[an error occurred while processing the directive]

\”Популісти\” в українській політиці. Стаття в \”Kyiv Post\”

У політиці з\’явилося нове принизливе слівце – \”популіст\”. Воно з\’явилося на зміну іншому принизливому терміну, популярному у 80-ті роки, – \”фашист\”. Використання цих малоприємних означень мало пов\’язане зі справжньою політикою і в основному використовується для нападу на опонентів тими, у кого не вистачає інших аргументів.

Коли терміном \”популізм\” користуються американські коментатори, в їхніх вустах він набуває особливого значення, оскільки в американській політиці відсутні ліві політичні сили. США – єдина демократична країна західного світу, де просто немає лівоцентристської політичної партії. Цим частково пояснюється, чому саме американські аналітики найчастіше використовували слівце \”популізм\” відносно уряду Юлії Тимошенко в 2005 році.


Канада, яка знаходиться на північ від США, володіє сильною лівою традицією, що уподібнює її багатопартійну демократичну систему, скоріше, до європейських країн, ніж до південного сусіда, котрий сповідує свободу конкуренції. Канада і демократичні країни Європи володіють, що називається, соціально-ринковою економікою, якою передбачається \”держава загального добробуту\”, безкоштовна охорона здоров\’я і освіта. Сепаратистські партії Квебека зсунули провінцію вліво в ході \”тихої революції\” 60-х років. Українці, які живуть в Канаді, спираються як на традиції антикомунізму троцькістського варіанту, так і на комуністичну ідеологію прорадянського штибу.


Термін \”популізм\” раніше застосовувався до найрізноманітніших політичних груп, починаючи від антиглобалізму зліва і закінчуючи націоналістами справа. Серед них – і ті, хто опирається імміграції, і ті, хто вбачає в глобалізації спробу \”американізації\”, так само як і інші – ті, хто вважає державні податки надміру високими або скаржиться на втручання держави в приватне життя громадян і в справи бізнесу. Прокучмівські центристи і перший уряд Януковича взяли на озброєння антиамериканську риторику в ході передвиборної кампанії 2004 року, прагнучи кинути тінь на Ющенка.


\”Популістами\” деколи називають і тих політиків, які відстоюють \”третій шлях\” між капіталізмом і соціалізмом. З \”третьою хвилею\” пов\’язують й ім\’я британського прем\’єра Тоні Блера. Прокучмівські центристські партії голосніше за всіх відстоювали український третій варіант, який, мабуть, можна назвати \”чумацьким шляхом\”.


\”Популістські\” партії або рухи потребують лідерів, котрі володіють харизмою. Найхаризматичніший політик України – Юлія Тимошенко, чиї виступи зіграли важливу роль в підготовці \”Помаранчевої революції\”. Соціалісти, комуністи, \”Наша Україна\” і Партія регіонів таких лідерів не мають. Янукович зізнався: \”Я вже відзначав, і неодноразово, що не зміг вивчити мову в такій досконалості, як деякі. Мене виховували в атмосфері, де справи цінувалися вище, ніж розмови, і я не без зусиль підшукував потрібні слова. Це мій недолік\”. Що зовсім не означає, що ці партії не хотіли б мати харизматичних лідерів. Під час виборів українські партії і блоки неминуче прив\’язують імена своїх лідерів до назв партій або блоків в надії залучити додаткові голоси. Втім, після подібного кроку – додавання імені Віктора Медведчука – популярність соціал-демократичної партії помітно впала.


\”Популізм\” часто асоціюється з кризовими періодами і епохами змін. Відчуття кризи впорскує в політику заряд нервозності, коли справи вже не йдуть \”своєю чергою\”. Нерідко вважається, що \”популісти\” мріють добитися морального очищення суспільства. Отже, політика визначається в термінах боротьби сил добра з силами зла, а в таких умовах досягнення розумного компромісу постає нереальним. На виборах 2004 року обидві сторони ставили перед виборцем фундаментальний вибір між світлом і тьмою.


Тепер про те, як ці різні і часом несумісні визначення \”популізму\” застосовні до української політики. Багато з характерних для різних трактувань \”популізму\” рис можна приписати всьому політичному спектру, особливо під час передвиборчих кампаній. Вони схильні захищати знехтуваних партіями істеблішменту політичних аутсайдерів або народ – від свавілля корумпованої еліти. Всі українські партії, як одна, проголошують, що представляють інтереси народу, саме тому в назвах такої кількості партій присутнє слово \”народна\”. Партією дніпропетровського клану була \”Трудова Україна\”, тоді як клан Медведчука так і не зумів переконати Соціалістичний інтернаціонал в своїй приналежності до соціал-демократів. Перед самим початком передвиборної кампанії 2004 року прем\’єр-міністр Янукович проголосив: \”Власті повинні проявити свою ефективність і діяти, перш за все, на користь людей\”. Напередодні другого раунду виборів 2004 року, Янукович проголосив себе – на відміну від Ющенка – \”новою людиною в Києві\”: \”Я все чекав, коли ж вони почнуть думати про народ і країну. Я прибув до Києва з єдиною метою – розставити все по своїх місцях і відновити справедливість\”.


В ході кожних з трьох останніх президентських виборів в Україні передвиборна риторика обох провідних кандидатів дзвеніла попередженнями про кошмарні наслідки перемоги опонента. У 1994 і 1999 роках Кравчук і Кучма передбачали загрозу незалежності України в тому випадку, якщо перемогу отримають Кучма і Петро Симоненко, відповідно. У 1994 і 2004 роках Кучма і Янукович попереджали українців про небезпеку приходу до влади \”націоналістів\” і \”американських сатрапів\”. На виборах 2002 і 2004 років влада відродила до життя радянські гасла, які засуджували західноукраїнський націоналізм, і традиційний антиамериканізм. У 2004 році Ющенко попереджав про загрозу демократичним засадам України, яка з\’явиться з можливим приходом до влади Януковича. У 1999 році Кучма лякав тінню комунізму, перейнявши тактику, випробувану Борисом Єльциним трьома роками раніше.


Популістська передвиборча риторика більш-менш характерна для всіх політичних партій України, але в першу чергу – для ідеологічно аморфних центристів. У 1994 і 2004 роках Кучма і Янукович проводили свої кампанії під популістським слоганом надання російській мові статусу другої державної (що неможливо без 300 голосів за внесення змін до Конституції). Після обрання на президентські пости Кучми і Януковича обидва раптом немов забули про мовне питання. Через шість днів після свого повернення на пост прем\’єра Янукович завив навіть, що \”мовна проблема штучно створена політиками\”. Але ще гірші прояви популізму проглядаються в зовнішньополітичній риториці.


Янукович перейшов від підтримки членства країни в НАТО (перший уряд Януковича) до відкритої ворожості до всього, пов\’язаного з блоком (перебуваючи в опозиції), а потім і до підтримки співпраці з ним (другий уряд Януковича). Популістський антиамериканізм уряду Януковича часів виборів 2004 року різко суперечив тій обставині, що саме його уряд роком раніше відправив українських військових до Іраку.


Передвиборчий популізм характерний для всіх без винятку політичних сил в Україні. У жовтні 2004 року уряд Януковича підняв зарплати і пенсії, щоб привернути виборців, і особливо – комуністів, які голосували за нього в ході другого і третього раундів. Ціни на бензин були знижені, державні пенсії зросли, гірникам повернули зароблені ними гроші. Ющенко відстоював призначення виборів на дату, що передує літній перерві в роботі парламенту, оскільки побоювався, що уряд Януковича знову вдасться до соціального популізму перед виборами 30 вересня. В ході передвиборчої боротьби 2002 і 2004 років Ющенко особливо напирав на соціально-економічні досягнення свого уряду в області повернення боргів по зарплатах і пенсіях. Далі, Ющенко наклав вето на держбюджет 2007 року, оголосивши витратну частину по пенсіях надто мізерною. На виборах 2002 другим номером в списку \”Нашої України\” йшов Олександр Стоян, голова Федерації профспілок України (ФПУ), той самий, який був обраний у 2006 році, але вже за списком Партії регіонів. Під час виборів 2004 року Янукович підписав \”соціальний договір\” з ФПУ. В даний час Ющенко відправився в поїздку країною, озброївшись своєю новою \”соціальною ініціативою\”, і це турне підозріло нагадує початок передвиборчої кампанії 2009 року.


Звичною для всього політичного спектру можна вважати й антиелітну риторику. В ході кризи під кодовою назвою \”Кучмагейт\” президент Кучма і його прихильники зробилися об\’єктами масових нападок. Антиолігархічні гасла наполегливо звучали впродовж як передвиборчої кампанії 2004 року, так і в ході \”Помаранчевої революції\”. Починаючи з 1994 року, Академія наук (яка проводить щорічні опитування громадської думки) ставить українцям запитання про те, яка з груп, на їхню думку, володіє найбільшим впливом в українському суспільстві. І кожного разу більшість сходиться на думці, що це \”організована злочинність і мафія\”.


Нарешті, як бути з економічним протекціонізмом? Більше всього націоналістів від економіки можна відшукати в політичному центрі, серед колишніх прокучмістських партій. Донецьк, столиця Партії регіонів, – найбільш протекціоністський регіон у всій Україні. Іноземні інвестори, західні чи російські, зустрічають одну перешкоду за іншою. Івано-Франківська область, яка з незмінною постійністю характеризується як \”націоналістичний\” регіон, отримує більше російських інвестицій, ніж Донецьк. Потім лідер опозиції Янукович засудив продаж реприватизованої \”Криворіжсталі\” іноземному власникові. Янукович вважав би за краще, щоб завод залишився в руках українця. Уряд Юлії Тимошенко організував реприватизацію і безпрецедентно прозорий для України тендер для передачі заводу новому покупцеві; нехай і зі свого кабінету, вона підтримувала продаж заводу іноземцеві. Економічний протекціонізм Партії регіонів – чи не основна причина того, що вони, перебуваючи в опозиції, у згоді з лівими голосували проти вступу у ВТО. Послідовність, з якою Партія Регіонів голосувала проти вступу у ВТО впродовж 2005-2006 років, залишає далеко позаду аналогічні досягнення інших парламентських партій.


У 2006 і 2007 роках уряд Януковича встановив квоти на експорт зерна, виходячи з побоювань про можливе підвищення цін на хліб. Шановний економіст Володимир Лановий описує політику уряду Януковича як повернення країни до \”кучманоміки\”, що має на увазі роздачу субсидій контрольованим олігархами секторам, перенесення уваги в сферу експорту за рахунок внутрішніх ринків і різке зниження ефективності роботи в області структурних змін у порівнянні з двома попередніми \”помаранчевими\” урядами.


Тих, кого називають \”популістами\”, традиційно вважають супротивниками організації політичних партій. Партія Тимошенко \”Батьківщина\” займає друге місце за кількістю партійних осередків в Україні, а блок Тимошенко вважається однією з найкраще організованих політичних сил країни.


\”Популістів\” звинувачують у відсутності стрижньових цінностей, а тому їх можна відшукати як у лівій, так і в правій частині політичного спектру. Вони можуть протистояти імміграції, як у Франції, або підтримувати місцеву культуру, як у Бельгії й Італії, критикувати \”державу загального добробуту\” і високі податки, як в Данії. У Нідерландах вони відстоюють культурне розмаїття, на яке зазіхають, у їх розумінні, нетерпимі ісламські іммігранти.


В Україні партії не будують свою передвиборчу агітацію на опорі імміграції, податковому тягарю або цінностям \”держави загального добробуту\”. Партія регіонів виступає за \”сильні регіони\” і просуває кандидатів з Донецька на державні пости.


Крім того, Партія регіонів – найбільш ідеологічно аморфна зі всіх парламентських партій України. Вкрай ліві комуністи, лівоцентристські соціалісти і блок Тимошенко разом з правоцентристською \”Нашою Україною\” займають кожна свою ідеологічну нішу. Дослідження електорату Партії регіонів показують, що за неї схильні голосувати, в першу чергу, панславісти, колишні комуністи, члени профспілок, які борються за авторитарну державу, олігархи, колишні радянські функціонери і \”червоні\” директори підприємств.


\”Батьківщина\” займала лівоцентристську позицію з моменту свого заснування в 1999 році. На виборах того року цю нішу представляли Євгеній Марчук і Олександр Мороз. Після того як Марчук був кооптований в Раду національної безпеки і оборони, його прихильники перейшли до Тимошенко. Марші протесту під гаслами \”Україна без Кучми\” і \”Вставай, Україно!\” проходили під керівництвом лівоцентристських сил – Блоку Юлії Тимошенко і соціалістів. Націонал-демократи, які створили згодом \”Нашу Україну\”, підтримали Кучму під час хвилі протесту і кидалися між гаслом \”Вставай, Україно!\” і підтримкою переговорів, подумуючи також про приєднання до парламентської коаліції з владою на чолі.


Юлія Тимошенко і її однойменний блок не підтримували політику, яку в країнах Західної Європи традиційно відносять до \”популістської\”. Тимошенко виступає за членство в ЄС, не піднімає питання імміграції і підтримує іноземні інвестиції. Намір уряду Тимошенко провести реприватизацію сягає корінням в передвиборчу кампанію 2004 року і риторику \”Помаранчевої революції\”, коли ті ж ідеї не менше за неї саму відстоював і сам Ющенко. Якщо \”реприватизація\” – ознака \”популізму\”, тоді цей ярлик слід наклеїти на лівоцентристські партії всіх країн Євросоюзу. Партія регіонів увійшла до парламентської коаліції з комуністами і соціалістами, які виступають проти членства країни в ЄС, з недовірою ставляться до США, протистоять іноземним інвестиціям і приватизації земель.


\”Популізм\” – нове лайливе слівце в українській політиці. Але його використання більше каже про того, хто його використовує, ніж власне про партію, яку він звинувачує в пристрасті до \”популізму\”. Якщо брати за зразок \”махрового популізму\” політику, яка завжди і скрізь визнається \”популістською\”, то першість беззастережно належить Партії регіонів.


Тарас Кузьо (Dr. Taras Kuzio is а Research Associate at the Institute for European, Russian and Eurasian Studies, George Washington University)


Переклад tymoshenko.com.ua

[an error occurred while processing the directive]