[an error occurred while processing the directive]

Василь ФЕРЕНЦ:«Лемко був, лемко є, лемко далі буде»

Щорічні фестивалі лемківської культури – це свято, відпочинок, та найголовніше – зустрічі людей, розкиданих по всьому світу. Сльози, радість, спогади… Все описати неможливо. А ще роздуми та пісні навколо лемківської ватри, – цей особливий дух, яким може перейнятися лише присутній на самому дійстві.

Минуло вже чимало часу відтоді, як тоталітарна комуністична система реалізувала на практиці божевільну ідею переселення людей з їхніх споконвічних земель з метою «політичної доцільності». Впродовж усіх тих років ці люди мовчали. Мовчання було єдиною панацеєю від владного переслідування. Тільки в 1958 році у Польщі настала «відлига» – деяке пом’якшення комуністичної політики. Тоді виникло перше суспільно-культурне товариство лемків, яке порушило питання про повернення їх на свої споконвічні землі. З розширенням своєї громадської діяльності вирішили проводити «Лемківські ватри». Першу з них запалили в селі Чорна Нижньоустріцького повіту 1982 року. Наступні були у Ганчовій, Бортному. «Лемківську ватру» зазвичай проводять у Польщі третьої суботи й неділі липня. В Україні, у Монастириському районі Тернопільської області, вже традиційними є зібрання лемків під назвою «Дзвони Лемківщини». Про сам фестиваль лемківської культури, історію своєї сім’ї в часи депортації, про себе – лікаря, політика, нам розповів корінний лемко – Ференц Василь Володимирович.


Василь Ференц народився 9 липня 1960 року у мальовничому місті Монастириська. Закінчив середню школу, опісля вступив у Тернопільський медичний інститут.


Свою трудову діяльність розпочав лікарем-інтерном у Чортківській райлікарні. Через рік – хірург Монастириської ЦРКЛ. У 2000-му йому присвоєно вищу кваліфікаційну категорію з хірургії. З 2002 і до сьогодні – завідувач хірургічним відділенням Монастириської ЦРКЛ. Нагороджений грамотою Міністерства охорони здоров’я.


Голова Монастириської районної організації Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина». Член партії ВО «Батьківщина».


Одружений. Виховує двох дітей.


– Василю Володимировичу, Ви є частинкою етнічної групи в Україні – лемків. Розкажіть про особливість цієї етногрупи, її традиції, звичаї?


– Так, я корінний лемко. Люблю з мамою переходити на лемківську говірку. Мої діти від бабусі також знають її, хоч спілкуються чистою українською. Традиції і звичаї дуже цікаві, а ще цікавіше те, що з плином років вони не забуті, а передаються з покоління в покоління. Вони є незмінною частиною відзначень різних свят. А основне для нас – вишиванка та пісня – весела чи тужлива – що сягає самого дна душі.


– Лемки… Діти втраченої землі, вигнанці з прадідівської вітчизни. 60 років тому саме вони стали жертвами масової депортації, знаної як операція «Вісла». Розкажіть про історію Вашої сім’ї у часи вигнання і переселення мирних жителів нашої країни?


– Це особлива і хвилююча тема для моєї родини. Мої батьки – переселенці з села Висова Краківського воєводства. Батька уже немає. Мама, Ольга Василівна, переселення й дотепер називає «чорними днями». Їй було 15 років. Вона все добре усвідомлювала та й наслухалася, що чинять з українцями московсько-польські «душогуби». То було ніби «добровільне» переселення. Насправді ж – вигнання, геноцид. За розповідями мами, в день свята Чесного Хреста, тобто 27 вересня 1945 року, люди збирались до церкви. Аж тут від хати до хати почали ходити десятники від солтиса і сповістили, щоб всі збиралися на площі. Майор Червоної армії і поручик війська польського оголосили: «За дві години всім зібратися з майном і негайно виїжджати до залізничної станції Горлиця (за 37 кілометрів)». Хто не мав коня і фіри, то запрягали корів у ярмо. Страшні то були часи, не один раз розповідала мама. Їх було четверо дітей, батька вже не було – помер. Їхня мама випросила у військових фіру. Взяли найнеобхідніше з одягу та їжі. Залишилося щойно обмолочене зерно пшениці, ячменю, вівса, невикопана картопля і все, що було у півниці. У Горлицях вагон довелося чекати майже місяць. Без харчів, під рясним осіннім дощем. Ховалися де могли: хто в порожній школі, хто в церкві чи ще десь. Доводилось жебракувати, заробляти в поляків на вивантажуванні вугілля, копанні картоплі.



Нарешті подали вагони – деякі без даху. Чоловіки розбіглись у пошуках дошок, щоб зробити дах і сховатись під час зливи. На одній зі станцій виселених пограбували, забрали в них усе, що мали. До станції Джурин Тернопільської області їхали майже два місяці. Мама з сестрою на вантажівці вночі добралися до Монастириськ у село Нова Гута, щоб знайти житло. Кращі хати вже були зайняті, їм дісталась ліплянка з глини, але й тому були раді, бо сюди приїхали майже всі їхні односельці, тут був ліс, було чим палити в печі. Бог дав довгу суху осінь, то збирали на полях картоплю, де-не-де кукурудзу, квасолю. І так перезимували. А на Закерзонні, каже мама, було ще гірше. Там було велике протистояння між польською владою і українцями, котрі не хотіли покидати прабатьківських земель. Загинуло багато людей з обох сторін, в тому числі вояків УПА та мирних жителів. Лінія Керзона зіграла свою чорну справу. А оскільки українці дуже працелюбний народ, то зовсім скоро мусіли призвичаїтись до нових умов, будувати нове житло, вчити дітей тощо. Депортація українського населення зі споконвічних українських земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя – дуже сумна сторінка в історії України. На жаль, і до сьогодні вона належно не оцінена.


– 1-2 серпня на Монастирищині відбудеться ХІ-й Всеукраїнський фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини». Як Ви з сім’єю готуєтеся до цього заходу і як зазвичай проходить саме дійство?


– Дуже радісно, що Всеукраїнський фестиваль лемківської культури під назвою «Дзвони Лемківщини» став уже традиційним і що відбувається саме в нашому районі, де найбільше переселенців з Лемківщини, Надсяння, Любачівщини. На свято приїздять переселенці з усієї України і близького зарубіжжя – Словенії, Чехії, Польщі, щоб поспілкуватися, з сумом поринути у спогади, а також показати своє самобутнє мистецтво і сказати один одному: «Лемко був, лемко є, лемко далі буде». Два дні в урочищі Дубовиця відбувається святкове дійство. «Ватру» запалюють лемки-ветерани. Відправляється Служба Божа, виступають хорові і фольклорні художні колективи з областей і з зарубіжжя. На згадку митцям вручають призи. Цілу ніч грає музика, молодь забавляється. Ми дуже дорожимо тим, що фестиваль відбувається саме в нас. Гарно облаштоване місце, красива велика сцена, під’їзна дорога, лавки для сидіння. Треба надати належне міському голові Володимиру Геді, який доклав для цього багато зусиль. Запрошую всіх, хто читатиме ці рядки.



– Ви є знаною і авторитетною людиною у Монастириському районі. Чим прагнете бути корисним для своїх краян?


– Наскільки я знаний чи авторитетний – судити людям. Але те, що щиро прагну допомагати – це в мене не відібрати. Знання, практичний досвід дають мені можливість фахово лікувати хворих. Перед кожною операцією, складною чи не дуже, відмовляю «Отче наш». І впевнений, що Господня присутність допомагає і мені, і моїм колегам, і хворим. Здоров’я – найголовніше, чим мають дорожити люди. І оскільки маю відповідний фах, стараюся допомогти всім, хто до мене звертається. А як завідувач хірургічним відділенням, тішуся, що ми менш-більш відновили приміщення, ще б операційну. Ну і мрія моя, всіх лікарів і хворих – завершити будівництво нової райлікарні сучасного типу.


– Як давно Ви є прихильником партії «Батьківщина» і чому?


– Член партії з 2005, відтоді й голова райорганізації. На той час ця політична сила вже мала найбільший вплив у суспільстві. Прагнув прилучитися до позитивних процесів у державі, у своєму районі.


– Заслуги і добрі справи партійної організації Монастириського району за часи вашого головування?


– Головні заслуги це те, що в партію прийнято багато патріотично налаштованих людей, що в міру можливостей всіляко допомагаємо потребуючим, що впродовж останніх виборів район займав одне з кращих місць в області за підтримкою виборцями нашого лідера Юлії Тимошенко.


– Нині Ви більше партійний діяч, лікар чи все таки зразковий сім’янин?


– Так склалося, що в останні роки все це переплелося. Але найважливіше, звичайно, – сім’я.


– Дякую, Василю Володимировичу, за розмову.


– І я дякую. Щиро запрошую вас на фестиваль. Упевнений, що всім буде дуже цікаво.

[an error occurred while processing the directive]