[an error occurred while processing the directive]

«Ми повинні пам’ятати про ту ціну, яку український народ заплатив на Майдані»

Коли ми записували цей матеріал – тільки-но стало відомо, що Янукович втік з України, а лідер опозиції Юлія Тимошенко вийшла з ув’язнення з лікарні «Укрзалізниці» у Харкові. Тоді здавалося, що ось вона, нарешті, перемога. Наші брати і сестри, ризикуючи своїм життям, вибороли нам цю надію. Один із них – житель Мишкович Тернопільського району, член партії «Батьківщина» Андрій Кравець (Піхота).

– Пане Андрію, чим займаєтеся в мирному житті?

– Я пенсіонер за інвалідністю. А був колись будівельником.

– Скільки часу були на Майдані?

– В загальному десь місяць. А приїжджав туди чотири рази. Вперше поїхав 2 грудня. А востаннє – 14 лютого.

– Ви були в самообороні?

– Я був у наметі самооборони 4-ї козацької сотні (намет «Тернопіль-Чортків»), але до самої самооборони не записувався, бо є інвалідом. Нащо бути для когось тягарем? Там потрібні молоді хлопці, з хорошим здоровям, які можуть побігти вперед чи назад при потребі… Цим хлопцям потрібні каски, бронежилети, а мені чого треба? Я взяв прапор і був прапороносцем. У вівторок, 18 лютого, брав участь у ході до Верховної Ради з прапором Тернопільської області. Але тоді не зумів втримати прапора в руках, оскільки гранатою мені поранило голову і ногу. Після перев’язки не поїхав з Майдану, а навпаки допомагав розбирати бруківку, підносив шини.

– На Майдані були лише жителі Тернополя і Чорткова?

– Ні, звичайно. Були в нас і намети з Заліщиків, Борщева, інших районів. Я вперше, коли приїхав на Майдан, то прийшов до намету голови Тернопільської обласної організації ВО «Батьківщина» Василя Деревляного. Але тоді моя допомога ще не була конче необхідною, депутати ще справлялися власними силами, адже, нагадаю, це було ще 2 грудня минулого року, тобто тоді, коли Майдан тільки-но структурувався й організовувався після побиття мирних студентів 30 листопада.

– На вашу думку, яка роль киян у перемозі Майдану?

– Неоціненна. Їжа, медикаменти, частина волонтерської роботи, автомайдан… Всім цим займалися кияни. Бо ж уявіть собі, скільки потрібно затратити часу і коштів, щоб, наприклад, привезти 20 тисяч чоловік на Майдан в часі, коли йде штурм. У таких випадках лік іде навіть не на години, а на хвилини. І якби кияни в ці відповідальні моменти не приходили – Майдану б вже давно не стало. Причому, чим ближче все йшло до розв’язки, тим більше киян виходило. Тому велика подяка їм за це.

– Які у вас були відчуття від перебування на Майдані?

– Ну, скажу вам так: у нас в наметі жив Іван Вербицький з Чорткова. Чоловік, у якого до того були дві операції на серці. Він казав, що поки сидів вдома, то постійно відчував болі, але як тільки приїхав на Майдан – серце перестало боліти. Так і в мене: поки був вдома, то старався кожну годину-другу сідати, бо ноги боліли страшенно, а як приїхав на Майдан – перестав відчувати біль, і якщо 3-4 рази за день десь присів, то був рекорд.

– Що плануєте робити далі?

– Як що? (сміється) Їхати на Майдан. Нам не можна розходитися – ні в Києві, ні на місцях. Нам зараз не потрібно повторювати помилок 2004 року, коли ми дуже швидко розійшлися, будучи впевненими в своїй перемозі. В результаті влада стала безконтрольною і почала допускатися помилок. Те саме може статися й зараз, якщо Майдан зашвидко розійдеться. Тому мусимо стояти, мусимо контролювати і тепер вже нашу владу.

Помаранчева революція далася нам занадто легко і через це ми її не цінували, а потім настало розчарування. Тепер же ми повинні пам’ятати про ту ціну, яку український народ заплатив. Йдеться про сотні людських життів. Тому розійтися зараз і вкотре пустити все на самоплив – значить в тому числі і зрадити тих, хто віддав свої життя за наше з вами майбутнє. Не зрадьмо пам’ять невинно загиблих героїв Майдану!

Газета “Наша Батьківщина” від 5 березня 2014 (записав Віталій Волянський)

[an error occurred while processing the directive]