[an error occurred while processing the directive]

Партієць тернопільської «Батьківщини», якого до півсмерті побили «беркутівці», повернувся з лікування закордоном

19 лютого активісти столичного Майдану, серед яких були партійці «Батьківщини» зі Збаражчини, повідомили голові Збаразької районної парторганізації Олексієві Кондрацькому про зникнення Юрія Галенди. Юрій є активним партійцем Збаразької районної організації ВО «Батьківщина» і знаходився на Майдані від самого початку.
Тоді, за словами Олексія Кондрацького, до чоловіка не можна було додзвонитися і ніхто його більше не бачив.
До пошуків активіста підключився народний депутат Василь Деревляний.

IMG_4873_2
Вже під вечір 19 лютого депутат знайшов пораненого Юрія Галенду в Київській лікарні №17. Наш однопартієць перебував у стані середньої важкості, в нього була поламана нога та черепно-мозкова травма. Через кілька днів тернопільського бійця направили на лікування до Польщі. І ось нарешті Юрій Галенда повернувся в Україну.
Як ви самі розумієте, ми не могли не поспілкуватися з героєм.

– Пане Юрію, як ваше здоров’я?
– Ну, якщо не рахувати кількох переломів на ногах, руках, проникаючої рани в живіт, то все в порядку (сміється).

– Ви перебували на лікуванні закордоном. Ще хтось із тернополян був із вами?
– Так, я лікувався у Вроцлаві (Польща) майже місяць – з 24 лютого і до 23 березня. Зі мною були поранені звідусіль: і з Тернопільщини, і з Львівщини, і з Києва. Нас тоді військовим літаком привезли 17 чоловік. Привезли, до речі, без будь-яких документів і лікували за благодійні кошти.

– Скільки часу ви провели на Майдані?
– Я на Майдані перебував з 4 грудня. Палатка-приймальня народного депутата України Василя Деревляного у нас спочатку стояла біля сцени, а згодом, після сутички з «Беркутом» 12 грудня, було вирішено поставити більшу палатку, тому що попередня не вміщувала всіх бажаючих. Тож поставили більшу і зробили мене її комендантом. Практично весь Майдан, до поранення, я був безвиїзно в Києві і тільки на Різдвяні свята впродовж трьох днів перебував удома. Тому свій день народження, день народження сина, день народження дружини, Новий рік – все це я відзначав на Майдані (сміється).

– А що входило в обов’язки коменданта палатки-приймальні?
– Переважно я займався поселенням людей з Тернопілля, причому люди у нас були не лише з «Батьківщини», але й з інших партій і безпартійні. Словом, для багатьох тернополян наша палатка була як другий дім на Майдані. Вони знали, що можуть будь-коли прийти до нас, поїсти, зігрітися.

– Багато тернополян приходили до вас?
– Наплив людей зі всієї області був досить великим. Бували дні, коли до нас приходили 70-80 чоловік за добу. Всі вони спали поетапно, по 2-3 години, потім приходила черга інших. Але переважно в палатці було по 15 чоловік постійно.

– Кияни якимось чином підтримували Майдан?
– Безперечно. Я в цьому особливо переконався, коли 12 грудня ми стояли на барикаді біля Будинку профспілок, і коли «Беркут» підійшов впритул, щоб знести цю барикаду. Ми тоді перебували на позиціях від першої години дня і до шостої ранку. Спочатку було дуже важко, бо коли дивишся навколо і повсюдно немає нікого, тільки «Беркут», «Беркут» і ще раз «Беркут», то психологічно стає дуже важко. Але згодом, коли спецпризначенці почали наступ і дзвони Михайлівського собору забили тривогу, ми побачили, як звідусіль до нас підходили кияни. Здавалося, що їхні вервечки ніколи не закінчаться. Вони нам додали тоді стільки енергії, стільки заряду, що завдяки цьому наша барикада так і не була взята. «Беркутівці» також були шоковані, тому що вони побачили в наших очах такий запал патріотизму, що зрозуміли: хоч які вони вишколені бійці, але з нами нічого не зможуть зробити. Що в підсумку й підтвердилося.

– За яких обставин вас поранили?
– Коли на Майдані був відносний спокій, то я переважно перебував у палатці, але в тривожні хвилини брав участь і в будівництві барикад, і в бойових діях. І фатальний для мене день настав 18 лютого, коли зі сцени був оголошений мирний похід. Тоді біля нашої палатки зібралося десь чоловік 40. Я раніше трохи «пристарався», тож сімнадцятьох майданівців вдалося екіпірувати бронежилетами 4-го ступеня захисту. Як виявилося згодом, багатьох вони врятували, в тому числі й мене. Словом, ми зібралися і рушили колоною до Верховної Ради. Йшли спокійно, хоча якесь шосте чуття мені підказувало, що «Хлопче, це може бути твоя остання хода». Просто смерть тоді витала в повітрі і її було дуже добре чути. Переконалися ми в цьому, коли дійшли до повороту з Маріїнського парку до Верховної Ради і зі сторони «Беркута» в нас полетіли дві пляшки з запальною сумішшю. Але ми не піддалися на цю провокацію, вогонь погасили. А далі побачили, як зі сторони Інститутської суне «Беркут». Було їх чимало. Однак нам вдалося їх відтіснити. І саме тоді закарбувалися в пам’яті ті риси їхніх облич, які в мене досі перед очима. Там не були люди. Там були звірі, завданням яких було одне: вбий. Думаю, що в такому стані людина може бути тільки під дією якихось хімічних препаратів, бо тверезомислячого чоловіка неможливо довести до такої звіриної подоби. Коли «беркутівець» схопив одного з наших хлопців, мені вдалося його відбити. Відтак я вступив у рукопашну з цим нелюдом, і хоч він був міцної статури і високого зросту, я побачив, що все-таки даю собі раду (сміється). А згодом побачив, що йому на підмогу сунуть ще двоє «беркутівців». Коли вони підійшли, то завдали мені кілька ударів, звалили на землю. По суті мене врятувало те, що я був у бронежилеті, бо мене добряче гамселили по грудній клітці, а от далі я не пам’ятаю, чи це до цього моменту в мене було проникаюче поранення, чи вже після, бо я втратив свідомість, тому не знаю, що вони робили наді мною. Однак в підсумку отримав перелом ноги зі зміщенням у чотирьох місцях, проникнення в живіт, скоріш за все з пневматичної зброї стріляли… Я навіть не знаю, хто мене відтягнув тоді. Отямився я вже в лікарні – почув, що хтось говорить про мене. А коли відкрив очі, то побачив, що наді мною стояв Василь Деревляний.

IMG_2461

Юрій Галенда поруч з Василем Деревляним на фото зліва. Фото зроблене у наметі Тернопільської області на Майдані 19 грудян в День св.Миколая.

– Ви знали когось із тих, хто загинув?
– Так. До нашої палатки часто приходив Устим Голоднюк. Я його дуже добре знав. Пізніше його тітка, до якої він телефонував, мені переповіла, як він їй сказав, що «Дядя Юра для мене все одно, що другий батько» (цієї миті у пана Юрія з очей покотилися сльози).

– Після всього, що сталося, у вас немає якогось розчарування? Зараз з’явилося дуже багато критиків, яким все не подобається.
– Просто ті, хто критикують, хочуть, щоб усе було і відразу. От виграв Майдан і все – країна має зажити по-європейськи. Але так не буває. На все потрібен час. Країну загнали в такі хащі, в таке болото, що треба добре постаратися, щоб звідти вилізти. От дякувати Богу, що зараз вже почали оголошувати імена снайперів і тих, які віддавали злочинні накази. Хоча шкода, що багато-хто з них встиг сховатися в окупованому Криму. Але на все свій час, і справедливість переможе!

Підготував Віталій Волянський для газети “Наша Батьківщина”

[an error occurred while processing the directive]