З самого початку заявлю, що на даний час я поза партійний, свого часу активно агітував і підтримував Ющенка. І все-таки…

     Принизливо програвши вибори (трохи більше п’яти  відсотків виборців України підтримали діючого президента), Ющенко на одній з телепередач заявив, що у другому турі не підтримуватиме ні одного з кандидатів, мовляв «обоє рябоє».  . Це прозвучало так, що він волів би щоб і його прихильники поступили аналогічно. Тут навіть не треба бути дипломованим бухгалтером, щоб вирахувати, що за такої «нейтральної» позиції і при нинішній  розстановці політичних  сил, Ющенко у другому турі дає  дорогу Януковичу. (Про моральний бік Ющенкової заяви годі говорити, з огляду що саме, у великій мірі,  завдячуючи зусиллям Юлії Тимошенко Ющенко став Президентом). Це і змусило мене взятися за перо.

       Отже своєю заявою, що він не боротиметься проти Януковича, Ющенко сам розставив усі крапки над «І». Тепер стає очевидним, що ота таємна домовленість між Ющенком і Януковичем, яку оприлюднив один із працівників адміністрації Президента, ніяка не фальшивка (йдеться про домовленість, вразі перемоги Януковича на виборах, то Прем’єр-міністром  буде назначено Ющенка). Стають зрозумілими й неодноразові натяки Ющенка, що «скоро Україна матиме українського прем’єра». А чому б і не відбутися такій домовленості? Адже саме за підписом президента Ющенка в 2007 році державна резиденція в Міжгір’ї  була передана Януковичу. Та й свого часу саме Президент Ющенко запропонував  Януковичу посаду Прем’єра (і тільки результати  позачергових парламентських виборів припинили його там панування). Скажіть на милість чи скандували б майдани «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!» знаючи, що саме цей Ющенко призначить прем’єром Януковича? Але ж саме так сталося.

        Президентство Ющенка увійде в історію, як час втрачених надій.

Такого масового піднесення, всенародної любові і підтримки, як було в 2004 році, до цього не мав ніхто із кандидатів(можливо і в світі). І треба мати винятковий талант, щоб так бездарно розтратити цю довіру.  Один із відомих англійських політиків так висловився про цю здатність Ющенка: «Цей чоловік ніколи не втратить можливості втратити можливість». І цьому підтвердження – трохи більше п’яти  відсотків народної довіри, тобто в десять раз менше ніж тоді, коли був обраний. Цей результат має шанс увійти в історію перевиборів президентів на другий термін у Європі, як один із найнижчих. А тепер по-порядку чому так сталося:

      а) тільки-но  прийнявши присягу, Ющенко відмовився від ідеалів Помаранчевої революції, «час популізму минув, а прийшов час стабільності і єднання».  У дії це почало виглядати так: стабільність – це ніяких тюрем для бандитів; єднання – це об’єдння з тими, від кого Майдан вимагав очиститись (корупціонерів, фальсифікаторів виборів).  На доказ цьому  генпрокурора  . Кучмівського режиму Потебенька, та голову ЦВК Кивалова, (під прикритям котрих ішло фальшування виборів), представлено Президентом до нагороди.

       б) в Адміністрації  Президента почали виношувати ідею створення широкої коаліції, т. зв. «ширки». Усі, хто противився цьому, стали ворогами Президентського оточення (Тимошенко, Луценко та ін..);

        в) Адміністрація Президента під головуванням Балоги зробила все можливе, щоб розвалити в парламенті демократичну коаліцію (на догоду регіоналам);

        д) саме при потуранні Президента Ющенка Секретаріат Президента (під керуванням того ж Балоги) перетворився в штаб по боротьбі з Урядом Юлії Тимошенко(не мислимо!, мабуть у світі не було прециденту коли б Президент витрачав усі зусилля на боротьбу з власним Урядом, В усьому світі така позиція Ющенка не викликала нічого окрім здивування і розчарування);

        е) саме при потуранні  Президента Ющенка Балога створив власну політичну партію «Єдиний центр» (куди було делеговано частину депутатів з партії Президента «Нашої України»), політична ідеологією «ЄЦ» –  ненависть до Юлії Тимошенко;

        Ця ненависть Президента до свого колишнього соратника почала набирати хворобливо- паталогічних рис.  Пригадуєте, як Ющенко зрадів, коли на перевиборах мера Києва знову переміг Черновецький: «Це перший Сталінград для Тимошенко!», – дослівно сказав Ющенко,  натякаючи на поразку німців під Сталінградом. (в інтернеті з цього приводу один дописувач написав: «Киевляне, как можна било обирать етого человека,  когда у него на лбу написано – «идиот»). Хіба не соромно перед світом  за такого недорікого мера Української  столиці? Президенту, виявляється –  ні; лиш би не БЮТ.

        Боляче про усе це говорити, бо за п’ять років корупція  в Україні стала глобальнішою, ніж була при Кучмі; судочинство втратило будь-які ознаки стражів закону, а  радше стало уособленням свавілля. А скільки можна було б зробити добрих справ, якби Ющенко і Тимошенко тягнули в парі. Пригадую вітання Юлії Володимирівни Ющенка з Днем Народження, де окрім іншого було таке: «Ми завжди готові підставити Вам плече і разом завзято працювати на благо України. Як одну з найбільших цінностей ми бережемо єдність нашої демократичної коаліції, якій історія дала унікальний шанс здійснити справжній український прорив. В єдності – наша сила! Хай благословить Господь Вас» 

       І очевидно, якби він не ворогував з нею, а працював разом, вона б підтримала його і на другу каденцію (вона про це заявляла) і він був би знову Президентом, але він вибрав шлях розбрату. Коаліцію знекровлено, власну партію розпорошено і, найголовніше, йому таки вдалося в  свідомість частини громадян вселити  стійке не сприйняття Юлії Тимошенко, самовідданої трудівниці на державній ниві. Знаю людей, які заявляють: «Вона така підла, що навіть українську мову вивчила щоб сподобатися»  і це замість того, щоб ставити її за приклад тисячам зрусифікованої української інтелігенції.  Врешті решт українська мова Юлії Тимошенко значно грамотніша, як «кінець кінцем» Ющенка і слава їй за це.

       Журналіст  Мирослав Левицький у одній зі своїх статей порівнює Юлію Тимошенко з Оленою Телігою. Та також виросла в зрусифікованому середовищі. Також, пройнявшися патріотичним почуттям до українства, вивчила українську мову. І також мала купу недругів серед ура патріотів  (бо москалика), і лиш коли гестапо застрілило її за український націоналізм –  заспокоїлись. Невже і цього разу історія нас нічого не навчить?!

Українська спільното, якщо ми хочемо мати Україну, а не паханат, якщо мій життєвий досвід щось важить для вас, закликаю підтримати цю жінку. Разом ми переможемо. Будьмо!

                                              Завжди ваш Микола Горбаль.

Микола Андрійович Горбаль народився 1941 року в с. Воловець Горлицького повіту (Лемківщина). З 1947 р. родина Горбалів осіла у с. Летяче. Після закінчення музично – педагогічного училища з 1963 р. Микола Горбаль працював вчителем музики у м. Борщеві. Тут вперше проявив себе як поет та композитор.

У 70-тому році арештований  та засуджений на 7 років позбавлення волі «за виготовлення, зберігання та розповсюдження документів антирадянського змісту», а насправді за розповсюдження самвидаву патріотичного змісту. Після звільнення вступив в Українську гельсінську групу (всі члени були арештовані), знову отримав 5 років таборів суворого режиму. Після відбуття покарання, Миколи Андрійовича не випустили з ув’язнення, а заарештували втретє. Знову ж був звинувачений за антирадянську агітацію та пропаганду і засуджений на 15 років особливо суворого режиму.

Микола Горбаль був одним із останніх, кого звільнили у 1988 році з Кучинського табору смерті. Відбувши 16 років ув’язнення поїхав до Києва, де з вересня був виконавчим секретарем УТС, до 1994 р. – голова Київської краєвої організації УРП, депутат міської Київради.  1994-1998 Микола Горбаль – народний депутат України.